Віктору Лешику
Автор

Колись я думав: розум допоможе
Не жерти один одного, але...
Цвіте навкруг. Кролям несу я їсти.
І луг у медоносних бджолах мре.
І пес, і кіт мене охороняють.
Я цар корові! Кум я і кролю!
Чекаю лиш на довге сніжне мливо.
Коли Різдво і сніг, і всі вертепи,
І строї, і залізні гаплики на кожухах.
Тримаймося, синки!
Не жерти один одного, але
Коли Різдво і сніг, і всі вертепи,
І хліба повно, і нема хули -
замуляє Полтава і Мазепа,
Петро, Павло, дроти і табори.
А зорі - вони дивляться згори.

Незакінчений сонет

На камені, де сонце пригріває,
Крихкий лишай і літери шматок.
Пожухлий прилетів сюди ж листок
І шелестом своїм надоїдає.
Хто там лежить, ніхто не запитає.
Кому то треба, як життя у срок
Було прожито. Чоловік - не вовк
Бач, каменя на собі й там тримає.
І все-таки,... про що ж оцей листок
Так шелестом своїм надоїдає?

Криниця

Мов синій цвіт той вечір-хлопчик
І дим вечірній.
Благочестиво стежку топчуть
Баби з вечірні.
Старе село не вимирає,
А серце в'яже.
Нема дзвіниці,
То криниця
Всю правду скаже.

Ватра

Потріскують дрівцята запашні,
І світла коло - наче стіни хати.
В цім колі виростає те мовчання,
Коли зникає все
окрім
бажання
Разом із деревом
так чисто
догоріти
І чистим попелом
мов снігом засивіти.

Зимове полювання

На чорне поле - білий сніг.
З гілок беріз - зимі батіг.
О, біла воле!
Ловець розплутує ходи,
І постріл зупиня сліди,
Здригнувши полем.
Впольовано.
Згорів азарт.
Перевернулось поле в сад,
Чужий із ночі.
Над домом дим із самих зір,
І пес позначує свій двір
І гасить очі.

Так ніби все вже пороблено...
Випить. Загнатись кудись
І завалитися стомлено
В ліжко, як в сіно колись.
Доки зима перемелеться
Дідом старим на печі,
Доки не стане хурделиця
Цвітом вишневим вночі.

Хмари

Я заростаю. Між травою
Ледь видно дім.
А це вікно над головою -
Туман і дим.
І де ті зорі, що стрибали,
І брали сіль,
І розсипались
На триста піль!
На хмару хмара - отари суму
Одна сльота.
І думають за мене думу
Мої літа.

Лицедій

...А ще й таке життя:
Цигарка, чорна кава
І ніби путній шлях
Й безпутній до пуття.
Вогонь і самота,
А ще - вогонь і слава.
І спав вогонь на жар,
А жар на забуття.
Все. Серце - решето
Чи видзьобаний сонях...
Під сивим снігом лід,
Під льодом жилка в скронях.
А на воротях кіт
В чоботях без чобіт,
А за котом хатина -
Там спить мала дитина,
Колисочка вербова,
В печі палають дрова -
Вогонь і самота
І смуга вечорова.

Археологічне

Хоч золотом тьмяним
Історію роду всі пишуть
На пишних надгробках
Із мармуру, лабрадориту,
Кочівник наступний
Історію пустить на плити
До свого шатра
І кіньми на порох розкришить.
Одні тобі збитки...
І за оксамитовим раєм
Печалиться погляд
Служивого без Батьківщини.
Все золото світу
Не варт однієї піщини
З тієї пустелі,
Що звалася батьківським краєм.
Чи ж золотом тьмяним
Історію роду напишеш?
Пером дерев'яним
По воску, що так опливає!
На всі імена
Ще поки трави вистачає,
А коні копитами
Все непотрібне розкришать.

Місячний диптих

І. ДІВКА

Я в біле вдягнуся
Й блукатиму темної ночі.
Нікому не страшно,
Ніхто мене й знати не хоче,
У що б не вдягалась
І як не казилась -
Замало!
Я в біле вдягнуся -
Сьогодні я дівкою стала.

II. РІД

Косив росу місяць молодий.
Плела дівка косу до води.
Ніч стояла в білому в тіні,
Місяць же - на комині-коні.
Ах, немає того вже коня!
Ріже коса жито аж до пня!
Зеленеє жито, ще й овес.
Тут зібрався рід мій увесь.

Що ж наш котик отак захирів?
Мирно спав, мирно їв, вуркотів.
Мирно мишку душив серед ночі
І в подушках гасив ситі очі.
І гуляв де хотів навесні,
І злодійські горланив пісні.
Що ще треба котові? А зась!
І на нього недоля знайшлась:
Пес сусідський дихнуть не дає,
А там кітка - аж серце стає!

Міцній дід

Зварив обід,
Та без обіду.
Радів би дід,
Та рід по світу.
Згадав стару
(Мара ж в обійсті!..).
- Тоді помру,
- Як ножик з'їсться.

Міцна баба

- Сидить край столу мій же дід,
Окраєць крає.
- Дають вже землю, бабо, й ми
Діждались паю.
Хоробрий, радісний був дід,
Як після сварки...
Та згабзувався. Під обід
Поліз до чарки.
Із хати вийшов та й упав
Ще й до порога.
Отут йому дала я пай
На всю вже ногу.
Оце тобі, робітничок,
Земля і воля!
Робив весь вік па "патичок",
Та крав із поля!
А він:
- Своє ж! І мав одвіт.
- Та згинь ти, жабо! -
- Діждалися... Де взяти літ!?
І плаче баба.

Решта - то мовчання.
(В. Шекспір)

Байдикувати - то байдикувати!
Чи муху вбить, чи жабу підкувати,
Аби було як час цей перебути
Між вдихом й видихом,
Де повно тьми і смути.

ФІЛОСОФ
поема

1
Вибирала дівка...
(Дещо про народження філософа)
Де ж той дядько Йосип.
що горілку носить?
(Весільна пісня)

За Покрову тягне осінь:
Де той дядько, де той Йосип?
Рада вже й город віддати
Під музики... та - як знати?
Той старий, а той - носатий,
Той - горілку дудлить з татом...
Не бряжчать в дворі підківки,
І сумує наша дівка:
Де ті хлопці, де той Йосип,
Де той дідько, що їх носить?!
Так думала... говорила,
Так і сина породила.

2
Різдво

Кожна зірка - то чиясь родина.
Світить вогник. Подорожніх кличе.
І зітхає у хлівах скотина,
Й домовик ґаздині гроші лічить.
І на свято, коли всі удома,
Раптом гість. Спалахують всі вікна!
І собаки погасивши ікла,
На снігу лягають золотому.

3

Уривок великої нічної розмови
гостя-філософа
його товариша
за різдвяною чаркою
...А знаєш, час стоїть.
То ми все летимо.
І б'єм лоби об це чудне творіння,
Аж доки не діб'ємося прозріння,
Що час - таки стоїть,
а ми - все летимо...
Гомонимо .................................................
……………………………………………
Уже світанок. В шапці, але босий
Товариш вірний в холодцеві спить.
Філософ сам до себе гомонить
Й пророчу тезу сміливо будує:
Із другом ніч - одна-єдина мить!
А значить, час можливо зупинить.
Щасливий той, хто дома не ночує!

4

Філософ на самоті
(Третій день Різдва)

Погано те, що знаю, а не відаю.
Мовчу, сопу і щось там підобідую,
І жалько так себе, аж людям жалко
-Хто промине, хто підмигне,
Хто - крикне палко:
Вставай, ледащо, та крутись!
Дивись, де сонце,
Кров розрухуй!
Та у печі вогонь роздуй,
Собаку витягни із буди
І нагодуй! ...................................
………………………………….
- Погано те, що знаю, а не відаю,
Де цього дня я ще раз підобідаю.

5

Смерть філософа

Ось слід, хрещена... Ось до хати,
А з хати, бачите, нема.
Боюсь зайти. То, може, ви...
Та не кричіть, якщо... Зима.
Не страшно. Трохи ще лежати
Без духу зможе. Ох, діла...
А діти є? Попа б зазвати...
Іване! Чуєш?! Божа Мати!
Гукають злякані, а двері
Наполовину замело,
Давно й не топлено було -
Димар від снігу головатий.

6

Смерть філософа незрима,
Часто мнима.
Він її якось минає -
Сам не знає.
І майна не залишає
І нікого.
Та весь світ чомусь
Тримається за нього.

7

Зелене сонце
(Гімн філософа)

Стовпотворіння слів і сліз...
Жаль, каяття... Грози кат має!
І кожний головне ховає,
Як горло звір не перегриз.
Як злива крапель зливі зерен
Питво небесне подає -
Так жити треба!
Цвіте терен.
Зелене сонце устає.

8

Рефрен

Кожна зірка - то чиясь родина,
Світить вогник. Подорожніх кличе.
І зітхає у хлівах скотина,
Й домовик ґаздині гроші лічить.
І на свято, коли всі удома,-
Раптом гість. Спалахують всі вікна!
І собаки, погасивши ікла,
На снігу лягають золотому.

9

Пахне яблуками осінь.
Де той дядько, де той Йосип?..