Як мені на весні засміялося сонечко
І смарагдово вкрились поля і гаї,
Я дивився на світ крізь маленьке віконечко -
І співали у серці мої солов'ї.

Чарували вони мою душу руладами,
І мені видавалось рожевим життя.
Милувався я тільки отими принадами,
Що в душі викликали святі почуття.

А улітку мене захопила анархія,
Бо життя довело... до своєї сім'ї.
Та й на цім закінчилась моя біографія,
І притихли у серці мої солов'ї.

Всеньке літо і аж до глибокої осені,
Наче віл, я життєвого плуга тягнув.
На моїй голові появилася посивінь,
І незчувсь, як в роботі мій вік промайнув.

Я завжди у житті воював із неправдою,
Хоч не раз програвав у нерівнім бою.
Найстрашніше, що стрівсь я з підлою зрадою,
Що жорстоко поранила душу мою.

Я подумав, що душу ніколи не вигою,
Бо обкутала серце холодна зима.
Всі мої солов'ї відлетіли до вирію,
А вернути назад їх... надії нема.

Запечалився я, але раптом почулося,
Що співають десь знову мої солов'ї.
Я зрадів і, неначе дитина, розчулився,
Бо мені щебетали онуки мої!

Зозуля
(спогади про дитинство)

За обрій сонечко сідало,
Я пас корову у гаю,
Зозуля на вербі кувала -
Гадала доленьку мою.

А у моєму малолітті
Була традиція така:
Щоб довго жить на білім світі -
Їй треба кинуть п'ятака.

Я був без грошей бідолаха.
Які там гроші по війні?
Я прошептав - Рідненька птахо!
Без грошей погадай мені. -

Здригнувся я з її прогнозу,
Бо ти накувала лиш рік,
У мене полилися сльози,
І смуток душу обволік.

Мені ж було лише п'ять років!
Невже не має майбуття?!
Тоді робив я перші кроки
В непередбачливе життя.

Прожив на світі я немало,
Ходжу в дідівському званні,
А та зозуля, що кувала,
Гадала мабуть на мені.

Пригадую роки минулі,
Нових ні в кого не прошу.
Та п'ять копійок для зозулі
Завжди в кишені я ношу.

Крокодили і Удави
Сплять, неначе хворі.
А вони могли б чудово
Виступать у хорі.

Мій наказ: Прекрасний голос
Всі повинні мати!
А для прикладу я можу
Сольно заспівати.

- Слава Півню-співакові! -
Мекнули козулі.
Півень гордо кукурікнув:
- Арія зозулі! -

Випнув груди і почулось:
- Ку-ку! Ку-ку рі- ку-у! -
Майже так, як у зозулі,
Лиш якби без "ріку".

Звірі бачать, що Когутик
Щось не те співає.
Поцікавились у нього,
Чи диплома має.

Та й узнали, що цей Півень
Зовсім без освіти!
Здібний він лише для того,
Щоб родились діти!

- *** -
В нас також, на жаль, багато
Розвелося "півнів".
Не якихось там нікчемних,
А найвищих рівнів!

Встановив вовчисько здуру
В лісі пилораму
І страшного натворив там
Шуму-тарараму.

Звірі плачуть. Вовк сміється:
- Я - хазяїн лісу!
А як вам не до вподоби -
Вимітайтесь к бісу! -

А як звірі шум терпіти
Вже не мали змоги,
У санстанцію звернулись:
"Дайте допомоги!"

Із санстанції негайно
Прибула Лисиця,
Розжиріла, знахабніла,
Зверхня й пишнолиця.

Звірі раді! Бо ж порядок
Наведе Лисиця.
Та, хвостом рудим вильнувши,
Стала все дивиться,

Щось писала у блокноті.
Ніби все по формі.
Раптом каже: - Все в порядку!
Тут шуми у нормі!

Невдоволеним скажу я
Істину відому:
Позбирайте свої речі
Та й тікайте з дому. -

Заєць каже:
- Ви від неї
Захотіли толку!
То ж я бачив як те стерво
Їло курку з вовком!

- *** -

Бачив я і в нас в суспільстві
Не одну "хижачку",
Що робили людям добре
Тільки за подачку.

Заяче кохання

Заєць в Льоху закохався
На свою біду.
Бо та рохнула:
- За тебе заміж не піду!

Я люблю багато їсти,
І лише смачне!
Ти ж бо будеш бур'янами
Годувать мене. -

Куций в плач.
- Не бур'янами!
Все я принесу.
Навіть жолудів для тебе,
Схочеш, натрясу.

- Ця розмова вже суттєва, -
Рохнула Свиня. -
Як ти матимеш жолуддя -
Я твоя щодня! -

Те почувши, Заєць бився
Об дуби три дні.
Вибив зуби, а жолуддя
Не струсив Свині.

Як отямився, прожогом
Кинувся в садок,
Назбирав там цілу купу
Яблук і сливок.

Він гукнув Свині: - Кохана!
Їж! Це все твоє!
А тепер для мене місце
В твоїм серці є? -

Тут із лісу появились
Льоха і Сікач.
З'ївши все гукнули Зайцю:
- Будь здоров шмаркач! -

Від образи аж погано
Стало Вуханю.
А мораль: Не маєш клепки -
То кохай Свиню!

Свиня

(Продовжуючи П. Глазового)

Свиня дитя родила
Кормила аж два дні.
А потім завила:
- На біса це мені!

Не хочу годувати! -
Сказала до Кнура. -
Я ж можу погуляти,
Бо я ще не стара! -

Кнур каже! - Діти - радість!
Ти більше їх плоди.
Вони тобі на старість
Дадуть колись води. -