Пора осмислень - болісна пора,
Тож водночас і соромно, і страшно
Зрікатися кумирів учорашніх,
Котрим ти сліпо довіряв, мов раб.
Сповзли з рамен, немов тенета сну,
Чужі слова. Та скинувши вантаж той,
Знов відчуваєш, як нестерпно важко
В житті тягнути власну борозну.
Та годі уповати на погоду!
За труд берись - ти ж не ледачий зроду,
Рівняй свої невпевнені рядки.
Ти ж хочеш у словах себе впізнати,
Як впізнають у личкові дитяти
Свою подобу молоді батьки.

Любив покійний тато говорити -
Розповідав усе, розповідав,
Літа й події в пам'яті гортав,
Немов хотів їх знову пережити.
Але частіш доводилось мовчати -
Мовчав усе, так болісно мовчав,
Немовби світ жорстокий цей прощав
За всі митарства, злигодні і втрати.
Він хліборобом був. Не звик судити.
Хотів лиш душу зболену відкрити,
Печалі тихі вилити в словах,
Що озивалися, як давні рани.
Його мовчання гризло, мов кайдани,
І тугою ятрилося в очах.

Немає долі, то не треба й слави,
Вгамуйтесь, поривання навісні.
До серця повертайтеся, пісні,
Як вояки розбитої держави.
Минуле - наче торжище криваве.
Майбутнє - як мутна вода на дні.
Тепер однаковісінько мені,
Чи милості чекати, чи розправи.
Але життя живуче, як омана.
Болить і кровоточить кожна рана
Та кожен день незвіданим щемить.
Відновлюється зблякла перспектива.
І знов моя душа чекає дива
І повниться надією щомить.

ДАВНЄ ЛІТО
Як добре, що спинився час,
Немов підвода за рікою.
І радість хвилею м'якою
Блаженно пеленає нас.
Здійняти шлеї й хомути,
Обридлу скинути поклажу
І в теплий безмір увійти,
І коней випустить на пашу.
Як добре, що спинився час
Якраз посередині літа
І вся щедротність розмаїта
Відкрита, ніби напоказ.
Ласкава хвиля в берег б'є,
Веселі повідає вісті,
І вдатний коник виграє
Своїй подружці гонористій.
І тінь солодкого гріха,
Як срібна мережа, снується,
Та до гріха душа глуха,
Хоч нам це вадою здається.
Іще за пеленою літ
Печалі і болючі втрати,
Ще хочеться цей дивний світ.
Немов дитину, цілувати.
Бо він проміниться й бринить,
Переливається й сміється,
Бо в ньому золота ця мить,
Котра нам вічністю здається.
Але, мабуть, не в тому суть,
Що мить летючу ми впіймали,
А в тім, що ми тоді не знали
Про руйнівну її могуть.

Мовчання - золото. Візьми розплав,
Зроби із нього золотого зуба,
Коли тобі така робота люба,
Чи кульчики за нього жінці справ.
З тим золотом завжди якась рахуба,
За нього душу не один продав,
Ще й ближнього завзято мордував,
Поки й самого підкосила згуба.
А Слово - срібло. Світиться струмочком
І споглядає світ пташиним очком,
М'яке і щире, повне теплих чар,
Голубить і вигоює страждання.
Бо Слово - то продовження мовчання.
Бо Слово - Бог, нетлінний віщий дар.

ХОЛОДНИЙ РАНОК
Ти - сизий. І всі клейноди - сизі.
І я вже нездатний любити холодним єством.
Щось, бачиться, знають дерева твої чорноризі,
Суворі спартанці з незрадним своїм ремеством.
Безсило мізкую, що мала б таїти їх чемність -
Погідливий усміх чи, може, погірдливий сміх?
Допоки клястиму свою черствотілу нікчемність.
Глевку потаємність безбарвних осінніх доріг?
То добре, як стрінеться раптом негаданий
проблиск
В людській течії і народить безсонну луну.
То щастя, як серце у грудях стукоче хоробре,
Що мріям високим не теше дочасно труну.

ОСІНЬ

Ти звідкіля - із давніх милих снів?
Присмучена, прояснено-ласкава.
Як доля велетрудна й нелукава
У листобарвному буянні днів.
Я жив убого. Я самотньо скнів.
Мене минали слава і неслава.
Але завжди краса твоя яскрава
Будила в серці животворний спів.
Чому ж тепер душа моя німує.
Чому в марнотах пропадає всує?
Стою один серед побляклих нив.
Сумний, немов покинута офіра.
Чи в метушні погасла моя віра,
Чи я вже свою осінь пережив?

Які твої, Поезіє, слова?
Благословенні золоті піски
Чи правди невмолимі канчуки
І совість наче рана ножова?
Тобі віддаємо ми залюбки
Свої серця, провіснице жива.
Коли ж здобудемося на права
Твоїм іменням освятить рядки?
До тебе пробиваємось крізь хащі,
І, мов каміння велетенське з пращі,
Збивають нас із ніг чужі думки.
Та ні, то власна неміч нас калічить,
І страхом задурманює мізки,
Щоб правді не заглянули у вічі.