Добігав до кінця, плутаючись у зловісних чутках, двадцять дев'ятий...
Непередгадані, швидкоплинні зміни проходили не тіль-ки на землі, а й у небі. Вчора зранку в лузі, соромливо сховавшись у густому сизому тумані, ревними сльозами плакали верби - згадали, як ніжно, любовно теплі, легкі вітри розчісували їм закосичені золотими кульчиками молодо-зелені коси, як змивали їхні кучері світлі дощи-ки, як заколисували їх на добраніч п'янкі солов'їні співи...
Перед півднем заяскріло низько нахилене сонечко, а під вечір невідь-звідки по-розбійницьки засвистів злий, пронизливий вітер. Під високими, світлими, напівпрозо-рими хмарками, що ледь помітно пливли з південного заходу, згодом небо затяглось брудно-еірою свитою. Не-бавом стало темно, як у льоху. Зловісне, натужно зави-вав льодяний буревій...
Ще до вечірніх сутінків земля закам'яніла.
Передсвітом все умиротворилось, стихло. В небі за-сяяли вимиті, яскраві зорі...
Не було спокою тільки в селі. Передсвітанкову тем-ряву шматували нервові крики, валування собак, іржан-ня коней, відлунний стукіт відра об цямрини.
То з одного кутка, то з другого долинали жалібні кри-ки, голосіння, ніби в десятьох місцях одночасно хорони-ли покійників.
Не спали не тільки ті, хто муєив збиратися в невідому й страшну, як потойбічний світ, дорогу. Були й такі, що перевертались з боку на бік, прикидали в думках, як би сьогодні чогось не взівати та приволокти додому...
Максим вийшов на подвір'я. Став і прислухався до тривожного звучання темряви. З морозного оксамито-вого неба загрозливо поблискували золоті гостряки цвя-
хів. Під ногами порипував сніг. Та й вкинуло його щедро, розтане - доведеться плавати в болоті.
- Ой сестричко моя любесенька-а, та завіщо ж така
лиха напасть на наші бідні голівоньки-и... - побивався,
надривно дрижав у темряві голос.
- Стой! Куди прьош?! Назад!
- Ти чого, бузувіре, штовхаєшся?! Тут - наша
сестра!
- Хотя би й батько рідний! Сказано - нізя! - писк-
лизо врізався в суперечку інший.
Хвеська з Ганною прочули про біду, - здогадався Максим.
- Сестрички ж мої, ріднесенькі! - горьовано чулося
з двору.- Не плачте, не побивайтесь, нічого ж не посо-
бить...
- Мироне! Мироне! - хрипів бас з сусіднього дво-
ру. - Може, щось треба помогти?
- Що ж ти поможеш? І в двір же не пустять...
- Стій! Не можна!
- Бачу. Тільки не махай тією лушнею...
- Дядьку Мироне,- впівголоса з-за сусіднього ти-
ну,- а Федька дома?
- Не мовчи, чоловіче, не мовчи! Грицьку! Біжка, си-
нашу, запрягай свого коника, поспішай у Глиняне. І з
Федьком доганяйте нас. Так-так, чоловіче! Як гинути,
то всім вместі!
Максим постояв. Обважнілими ногами потупав до стайні. Обоє коней стояли й довірливо повертали голови до господаря. Кинуз їм оберемок польового сіна, задо-волено слухав, як на конячих зубах похрумували запашні стебла, й думав: і на вас, рідні, не забариться чорний день. Прикинув, як доведеться з ними прощатись, і бо-ляче стислось серце. Та хіба тільки з ними...
На сході, немов відблиски далекої велетенської поже-жі, червоніло небо. Чим сильніше розгорялося далеке багаття, тим гамірніше ставало на селі - густіли, сплу-тувались крики, гамір.
- Пора запрягати! Надворі вже світає!
- А де ж хлопець? Ой Господи Куди ж він запро-
пастився?!
- Васильку-у-у! Васи-ильку-уі
- Боже ж мій, Бо-о-же-ньку-у! Та дітоньки мої-і, кві-
і-тоньки-и...
- Виносьте! Складайтесь, бо без бебехів повезу! -
перекривала все басовита команда.
Крики... Дитячий лемент... Жіноче надривне ридання... Іржання коней...
Небо зарожевіло майже до середини. Хоч за обрієм огонь пригасав, криваві відблиски зачервонили верхи дерев, підфарбували сніг... Десь пронизливо скрипіли са-ни, валували собаки...
Чорноока Марійка, Гойкова невістка, ще позавчора щебетлива, безжурно весела, сьогодні - постаріла й зсу-тулена, заливається сльозами, ходить от дерева до дере-ва - прощається з садком. "Оце ж Маринчина гру-ушка, а це - Павликова яблунька-а, а це - Сергійкова-а...- Ніжно гладить і кропить сльозами нетовсті, шершаві стовбури.- А ось, діточки, ваша черешенька. Та з її ж гіллячок чорненькі ягідки тягнулись до самого віко-
ОНЦЯ-а..."
На подвір'ї, перед відчиненими ворітьми, складають у сани вузли, клунки, вмощують дітей, удвох виводять стару, немічну Гойчиху, що вже дві зими рідко коли зла-зила з печі. Вона опирається, ридає, намагається випру-чатись і захекано кричить:
- Ой, пустіть же мене, пустіть! Нікуди я з своєї хати
не пої-і-ду! Покиньте! Я й тут - не сьогодні-завтра
вмру-у!.. Хай хоч загребуть на своїм кла-адовищі, де
рід-родинонька-а...
Та бабу вже ніхто не слухає. Її силком всаджують в сани, вкривають ганчір'ям, на голову й на спину напи-нають рядно, з-під якого долинає глухий, глибинний сто-гін...
Команди вирушати стають голоснішими, нетерплячі-шими.
Максим остовпіло стоїть посеред свого подвір'я (через одно від Гойкового); все бачить, чує... Коли зраненим птахом б'ється над засніженою землею Марійчине про-щання-голосіння, до горла чоловікові підкочується клу-бок гарячої жорстви.
Марійка підбігає до хати, припадає до стіни:
- Ой хато моя, хаточко рідненька! Та чи я ж тебе не
доглядала, та чи я ж тебе не обробляла - не білила, не
підводила! Та хто ж без тебе приютить і обігріє мене
з дітками дрібне-енькими...
А з дороги - грубий голос:
- Ану, вичухуйтесь! Виїжджай! Що?! Знать нічого не
хочу! Трогай!
Сани, порипуючи, виїжджають на шлях, а Марійка голосить:
- Та ворота ж мої тесовії! Та коли ж ви знову від-
чинитесь- впустити мене з дітками додо-о-му?..
Ридання повільно тане в підрум'яненому морозному просторі.
Максимові щось заважає дихати, щоб прочистити гор-ло, він ковтає суху слину; очі його запливають мерехтли-вою пеленою.
За селом валка розтягнулась, повільно, звивисто про-сувалась під гору по білому полю. Здавалась довгим^ чорним, посіченим на дрібні шматки вужем.
Попереду -три вершники: два міліціонери і ще щось - в рудому кожушку, начальствене, бо дуже ви-кручується. Чи ба! Та це ж- Кіндрат Андрія Ласкаво-го, той, що вкрав у батька гроші за воли і пропив у Кри-вому Розі! О-о! Такий начальник виведе на путь пра-ведну!..
І ззаду щось...- додивляється дід Хома,- міліціонер і два сільські попихачі: один - з облупленою бердан-кою, другий так - без лушні... Хоч гора й не крута, чо-ловіки, деякі жінки та старші діти дибають у снігу поруч з підводами. Коні вже не їхні, проте так само шкода...
- Бач, стережуть, супостати, ніби царську казну
правлять! Вже нас ніхто не покраде! - басить невго-
монний дід Хома.
Коли полоззя гупають на грудках, Марійка знесилено стрясає головою. Баба трохи передихне і знов голосить:
- Боже ж мій милостивий, та за які ж гріхи ти так
мене тяжко-гірко караєш? Чи я кого вбила, чи я кого
ошукала, чи иначе скривдила? За що ж оце мене гнати
з рідної хати, як шкодливу ки-ицьку? За віщо ж мене,
нещасну, отак мордувати? Таж зглянься наді мною, Гос-
поди,- пошли мені наглу смерть ще отут, у своєму
кра-аї-і...
- Мамо! Мамо! Ось перестаньте! Не треба Богові на-
шого марнослів'я.
Подорожні спиналися на Сокільцеву гору. З-за лісу, по той бік села, в легкому червоно-синьому тумані під-нялось на дерева велике, суворе, червонясте сонце. Всі підводи, ніби за нечутною командою, зупинились.
Заголосили жінки, шукаючи в підсиненій білизні рідні оселі, щоб, може (не доведи Господи!), навіки з ними розпрощатись. До болю стискали зуби чоловіки й крадь-кома змахували сльозу...
Десь там, між укритими снігом купами й рядами де-рев, у низеньких, мало помітних сьогодні хатах (над ни-ми не кучерявляться, як над іншими, китиці синювато-рожевого диму) всі вони прийшли у світ, виросли; там промайнула їхня молодість; деякі з них встигли там і зістарітись... І ось тепер нагло вирвані з рідної предків-ської землі, пограбовані й обпльовані, кинуті вони на погибіль у чужий, ворожий світ...
- Прощай, рідненьке село! Навіки прощай, милий
рідний краю! - ридала вже без сліз знесилена Марійка.
- Що ти, Марусько, так розрюмсалась?! Прощай!
Навік! Та ми ще сюди повернемося на зло всій комнеза-
мівській потолочі! - гнівно, войовничо басив дід Хома.-
Ще нас тут узнають! Я сам не одного лушнею по ребрах
оперіщу, а цього сонливого злодійчука - голоблею! Іч,
старці вошиві! Думають, Хома заплаче, хвостом перед
ними завиляє... Околієте - не діждете!
- Ану - в дорогу! День не стоїть - рушай! Вам
добре, приїхали - та й дома! Ха-га-га... А нам ще назад
вертатись,- глузував Кіндрат.
- Щоб тобі погибіль така добра! Собачий ти випер-
док! Ще й зуби скалить! - сипала скоромовкою якась
молодиця.
Знову зарипіло полоззя. Всі стихли - кожен поринуа у свою скорботу.
Блідолиця довгобраза ївга побивалась: "Якби ж знаття про таку люту напасть, то хоч би оцих двох писклят було не пускати на світ Божий! (На її протяг-нутих ногах вовтузилось двоє замотаних у ганчір'я ма-лят). Все-таки шестеро - не восьмеро... Та, сказати, й найменшенькому було б п'ять, а не два. Але спробуй його, ірода, переперти: "Є шестеро - лишній кухоль во-ди в казан - і сьомого нагодуєш!" Тепер, бач, сидить, надувся, мов сич на негоду..."
Зовсім інші турботи в молоденької Одарочки: "Якби ж оце їхав з нами й дядько Каленик - було б усе гаразд. Ничипір ніде б не дівся - був би моїм. А так... Ой ли-шенько, хоч би ж дитинки Бог не дав! (Непомітно маца-ла через товщу одежі внизу живота). Каже: "Не жу-рись - ждатиму!" Можна повірити! Вже й тепер - ме-
не обіймав, а на Докійку оком косив... Ні! Ні! Хай Гос-подь милує! Ні йому, ні дядькові Каленикові я зла не зичу. Пошли їм, Боже, всякого добра... Але ж, однаково, і їх ці шкуродери в спокої не залишать... То вже б - разом... Що вдієш? Недоля тяжка - батогом обуха не переб'єш..."
З'їжджали з гори. Сонечко залишилось над рідним се-лом. Коли перші підводи вийшли на рівну, широку доли-ну, їх обволокла плутана сітка дрібненької крупки. Небо, не помітили й коли, стало білим, вовнистим, і ніяк не збагнеш - високим чи зовсім низьким. Ниті сітки-плу-танки скошувались убік, товстішали. З півночі, з-за да-леких горбів, потягнув різкий вітер... Повалив лапатий сніг. Не вірилось, що недавно бачили сонечко...
В цей же час з другого боку через захурделений поруб Деренківського лісу в Гуків втягалась інша, така ж су-мовита, згорьована вервечка підвід...
Довга чорна смуга розпуки й горя поволі звивисто пронизувала біле пустельне безмежжя. Там панувала студена безнадія...
Лиш лисий, мацакуватий Савка, що його здавна в се-лі називали Мудрим Саваофом, неспокійно м'яв паль-цями правиці свою недовгу, густу, сиву бороду, в яку хо-валось майже все обличчя (тільки попід очима виднілись рум'яні, подзьобані віспою галявини). Він не стільки журився свбєю долею, як мучився питанням: що це воно на світі Божому робиться?! Перед ним чорними, непро-лазними хащами вставали загадки: для чого і кому по-трібна оця бузувірська, людожерна колотнеча? В підва-линах її - саме дике безглуздя: чим людина працьови-тіша, кмітливіша, розумніша, тим вона гірша, бо щось приробила собі, щось має. А найкращим у них е най-недбаліший, найдурніший, найледачіший, бо не зумів, а більше всього, не хотів щось придбати, щось пристара-тись. Так ось: два табори, дві сили є! Каламуть, найбез-соромніше нацьковуй одних на других, змушуй їх воро-гувати, гризтись, вбивати один одного. А сам владарюй! Інакше не зможеш серед білого дня грабувати, кого за-хочеш, глумитися, над ким забагнеться...
Все це так. Але кому, для чого воно потрібне?!
Послуху хочуть? То й так уже забили, затовкли, пере-решетили цих безталанних людей, що вони бояться влас-ті, ніби чуми заморської. Щоб розжитись, підлатати своє
капшиве царство?! То й так уже обдирають той нещасний люд, як тільки заманеться!.. Ще мало!!!
Комусь збаламученому, звихнутому з глузду заман-дюрилось сплюндрувати придбані багаторічними крива-вими мозолями господарства, а їх, господарів - і старих немічних, і несмишленних дітей,- ніби душогубів-ка-торжників, гнати до Сибіру на вірну погибіль!
Ще зо дві таких валки з села - і заполонить землю чортополох, довго й гірко плакатиме вона кривавими за своїм ратаєм...
А хто ж годуватиме всіх отих, як каже Хома, нахаб-них, вошивих крикунів - Махтей? Козюра? Чи, може, такі, як Сандя?
Що ж це за безголова власть, що так хижо вкліщу-еться пазурами в горлянку свого годувальника? Підру-бує сук, на якому гніздилась? Підгризає коріння злакові, від якого жде хліба?
Де видано, де чувано так скажено кусати вим'я, з ко-трого ссеш?
Так може правити хіба власть, в якої на плечах замість голови - с....а! Істинно мовиться: неісповідимі путі твої, Господи.
Ні-ні! Не всяка власть од Бога! Ця - од рогатого! Бо ж вона - без ніякого поняття про справедливість, по-рядність, совість. А людина без совісті - бездушна дво-нога тварюка, звір хижий... Ні! Гірше звіра. Звір наси-титься й уже нікого не хапає за горлянку, а ці...
І все-таки, коли оце божевілля скінчиться? Невже ми не діждем...

Благословилося на світанок - посіріло небо, посвітлі-шав сніг.
Порипували сани. Гринь віжками підганяв мишастого коника і розводив руки.
- Сам нічого не знаю. Кажуть, їм десь після півночі активісти сповістили: мовляв, вивозимо. Три години на збір... А багатьох ограбили ще вдень...
Оце тобі й еон, оце й чорти! У Федора плуталось, мі-шалось у голові. Нічого не міг думати. Та й нащо? Що тут придумаєш... За нас уже подумали!
А ще вчора вважав себе удачливим, щасливим. А й справді - йому, чи не одному з усього села, вдалося всту-пити до сьомої групи. Бо скрізь казали: немає місць. Без особливих зусиль він "підтягнувся" й став одним з кра-щих у групі - майже не мав "задів", здебільшого "це-де" - "цілком добреє",- хоч на початку року про таку оцінку тільки мріяв.
До того ж ось уже майже два місяці він, Федько Корж, працює... ні, на жаль, працював,- сумно подумав,- учителем. Хай у лікнепі, але ж - вчитель. Трохи смішно: і учень- і вчитель. І всі йому кланяються, називають Федором Мироновичем, а дід Митрофан, такий старень-кий і теж лікнепівець (сам, добровільно, прийшов), зуст-річаючи, ще й шапку знімає.
Правда, "допоміг" тут Кирило Гнатович, що вчив групу лікнепівців на Підгірянському кутку. У групі інколи з гнівом, а частіше з сміхом розповідали, як вчитель при-хоив "під мухою", як у нього заплітався язик і говорив нісенітниці. Та найгірше, що замість навчання вчитель кричав на людей, ображав їх. Вони перестали ходити на заняття, незважаючи на сільрадівські штрафи.
А своїх третьогрупників у школі,- розповідав кучеря-вий лікнепівець Мишко,- всіх - і лінивих, і старан-них - Кирило Гнатович інакше не називав, тільки бара-нами. Якщо учень не вивчив урока або не виконав до-машнього завдання, вчитель кричав:
- Ух ти, бараняко безрогий! Тобі, баранові, вчитись
у школі? Бичкам хвости крутити - ото для тебе!
Коли ж школяр гарно вивчив, гарно відповідав урок, Кирило Гнатович усміхався, хвалив:
- Молодець, баране! Старайся! З тебе, баране, бу-
дуть люди...
А йому, Федорові, якось швидко вдалося зацікавити навчанням свою групу. Правда, він спочатку боявся, що не зуміє, ославиться, трохи соромився дівчат. А далі ла-гідно, просто говорив з усіма, терпляче показував, як треба читати, а згодом і писати, не давав волі тим, що пробували піднімати на глузд відстаючих. Згодом зро-зумів, як багато важить для людини добре слово, заохо-чення. Коли поряд сиділи на лаві жених і наречена - делікатно підхвалював обох.
Потім намагався чергувати навчання й розваги. Спі-вали, грали на гармоні.
Тепер все одрубали. Повезуть у Сибір як злодія чи вбивцю...
- А ти, Федю, шануйся там та нас не забувай,- спів-
чутливо говорив Гринь.- Пиши письма. Може, мене за-
грабастають, другого схрумають, але ж хтось-таки зоста-
неться. Може, чимсь і пособить зуміємо.
- Спасибі тобі, Гриню, за доброту, за щирість,- за
туманювалися очі.
Вдалині, за Паненковим хутором, на ще підсиненому досвітком просторі, повільно просувалась до небозводу сумна чорна смужка.
Догнавши односельців, Федь і Гринь міцно, по-брат ськи обнялися і розпрощались. Навіки.
- Не знаю, сину, може б, тобі лучче було там, у Гли
няному, й зостатись. Та послала Гриня, подумала: тре
- Що ти таке балакаєш? - озвався батько.- Хто б його зоставив там у селі. Схопили б, як чорт грішну ду-шу, й поволокли, ми б не взнали й куди...
- Стій! - перетинає гіркі Федькові думи войовнича
команда. Спереду скочив з підводи розчервонілий дід
Хома і замахав руками.
Коні зупинились.
- Ти чого тут командуєш?! Хто ти такий? - під'їж-
джаючи, заклекотів гнівом начальник.
- Ти хто - подумай! Про тебе - хай діти пообмо-
чуються й пообмерзають, як корчі! Та що з тобою бала-
кать! - махнув рукою.
- Молодиці! Катайте з дітьми отуди за вакаційки.
Там затишніше й снігу менше! А мужики - на цей бік,
під липи.
Кіндрат прикурював цигарку і спідлоба хижо позирав на діда.
Неповороткі, в настовбурченій, цупкій одежі господарі з-під лип димлять цигарками. Хома гнівається: бач, на-вчились - чадять, мов цигани! Де це видано, щоб госпо-дар од поля, од хліба святого смоктав оце чортяче зілля? Тьху!
Та це таке...
Вже не один місяць і не два Хомі не дає спокою інша думка. Розпеченим цвяхом стирчить вона в голові й не вигнати її, не позбутись...
Глянув наперед на Ласкавого, зміряв поглядом наду-того міліціонера, що нетерпляче тупцювали на конях. Відвернувся й неприязно поглядав, як вовтузились коло саней і вмощувались забиті, покірні гречкосії. Вези їх хоч під обух! У дідовій душі підносилась злість, вирива-лись гнівні беззвучні слова...
"Досиділись по запічках. Дочухались! Пічкурі! На-щадки козачі! Свинопаси! Бидло дурне! Повірили казоч-кам і підставили шиї... Тепер возіть на горбах усяких заброд І домашню ледачу наволоч! Годуйте їх власною кривавицею... Сидіть один з одним, як миші під останнім снопом... Кожен, бач, міркуе-прикидае: а може, пронесе! Може, сусіда зжеруть, а я лишуся... Сидіть, ждіть - до-чекаєтесь! Бидло трусогузе! Ці брати-товариші затягнуть зашморги на горлянках - тільки не всім разом!.. Нас ще багато - в них рук не вистачає...
Повикидали в болото обрізи й рушниці! Пооддавали комісарам, бігли, як вівці, один з-поперед другого. Тепер
ідіть, комісари й своя темна, продажна голото, беріть їх, голубчиків, як курчат на сідалі! Так вам, дурноголовим, і треба!!!"
Гнів запирає дух дідові. Він розстібає кожуха, розпа-шілі груди парують, мов рілля, з якої щойно зсунулась снігова ковдра.
У блідого, рудобрового Петра Кушніра - інші думки, мирні, жалісливі. Йому згадується інша зима, давня, бурхлива, сповнена принадних надій. Її вже притрусив сніжок забуття, тим більше, що за клопотами, колотне-чею, щоденною працею її й споминати було ніколи. Не було часу й прикинути, чи дала вона щось добре йому й людям...
Взимку він порався коло худоби, з нетерпінням чекав весни, щоб взяти обіруч чепіги й, хвилюючись, молитовно розсівати зерно в м'яку, теплу землю. У свою землю! Вночі турбувався, думав, як там йому проростати - чи не сухо, чи не холодно...
Сьогодні вже хазяйських турбот немає. Лишились тільки діти, які ось на вузлах і торбах пищать від холоду й голоду. І снуються спомини про той, далекий вже час, видавлюють з очей сльозу: "Оце завоював собі та й лю-дям рівність і волю, здобув щастячко та й доленьку... Не-дарма й досі на негоду ниють кісточки та й рубці. Тепер красного кіннотника - на курорти... Хай відпочине в Сибіряці, на морозах..."
Давлюча гіркота підступає до горла, затьмарює білий світ...
Голова колони вповзла між два ряди товстих крисла-тих верб, ніби в довгу, химерно сплетену вершу. Далі підводи посунулись між рядками хат, одягнених у чис-тенькі пухнасті шапки. Обабіч шляху то там, то сям коло перелазів стоять групки людей. Чоловіки скрушно про-водять очима хліборобів у страшну невідомість. Кінцями хусток і щиколотками витирають очі жінки й осіняють нещасних подорожніх хресним знаменням: "Храни вас Господь!.."
Селищенськими вулицями просувались повільно: по-томились коні, підбились старші діти - хлопці й дівча-та, жінки, всі, кому більшу частину дороги довелось то-лочити сніг, навалюватись грудьми на невидиму стіну зустрічного вітру. Тут, в містечку, валку супроводили не тільки співчутливі погляди. Траплялись, правда, зрідка, й зловтішні, глузливі...
- Бог їм судія,- похитували головами жінки.
Невгамовний Хома також притих. Стомлений безсон-ною ніччю, важким днем, зголоднілий, він сумно дивився на знайомі, безладно покручені містечкові провулки. На нього похмуро сліпали брудними, скособоченими вікон-цями збиті у щільні ряди, облуплені дощами, обчухрані вітрами єврейські оселі. Кожна з них лиш причілком з довгим рундуком, з вікном або й двома, виходила на вулицю. Решта житла ховалась десь у нетрях захараще-них дворів і задвірків. Причілкові двері й вікна наглухо позабивані, прикриті заляпаними болотом віконницями, перетнуті товстими іржавими штабами. А ще зовсім не-давно ці двері й віконця широко, барвисто розчинялись, манили до себе гостей-покупців...
Туди далі, на тому майданчику... Тепер його так зава-лено всяким непотребом, що, певне, не приховала б і метрова товща снігу! Колись, та й у недавній час, там вирувало життя, клекотіли торгові пристрасті. Там він, Хома, зустрічав багатьох знайомих і друзів з різних сіл, близьких і далеких містечок. Були між ними всякі й різ-ні: мужики й служиві, крамарі й комерсанти... Проте всі - люди надійні, порядні (з іншими він і у розмову не заходив). Мабуть, знаючи його натуру, до нього не ризикувало липнути будь-що.
Гай-гай! Де вони тепер (перед втомленим дідовим зо-ром проходили постаті й лиця)? Багато-багато переста-вились у кращий світ, інші причаїлись та чекають пого-жих днів, та й не без тих, що не витримали, зломились і продались за жирні маслаки.
Ось, так само занехаяний, як і весь ряд, Іликів причі--лок. Хома повертає голову, придивляється, але ніде не видно невеличкої рудобородої доладної постаті - його давнього доброго знайомого.
Чи часом не придавили де товариші душники-гепеуш-ники? Їм же, кровопивцям, порядна людина - що чор-тові ладан...
Виснажлива дорога, тяжкі переживання далися взна-ки всім: кволо кричали діги, глухо стогнали, хлипали жінки, як ворони в негоду, горбились чоловіки.
Вибралися за містечко. З-за чорних дерев виринули задимлені, з кучерявими китицями труби цукроварні. Поруч з нею - станція... Раптом оглушив нечуваний свист, грюкіт і важке, могутнє, ніби з огненної пащеки
Змія-Горинича, переривчате шипіння. Коні налякано метнулись, діти жаско заніміли - праворуч, за темною смугою кущів і невисоких дерев, прогримів, пахкаючи задушливим димом, паровоз. Туди, звідки насувались ве-чірні сутінки, потягнув з десяток довгих, землистих ящи-ків-вагонів.
Перед димучими заводськими трубами відкривалась станція Селище.
- Стій! - прохрипів Кіндрат.- Всім сидіти на місці!
Ані кроку!
У прозорих передвечірніх сутінках доносився залізний грюкіт і якесь шипіння від цукроварні, десь далеко три-вожно посвистував паровоз. На станції метушились лю-ди. По той бік станційного будиночка, на вільшанській дорозі, виднілась така ж сама нерухома валка.
- Господи, Боже мій!
- Людоньки! Та що ж це таке?!! - сплеснули три-
вожні, схвильовані голоси від задніх підвід.
Жінки щось показували пальцями, обіруч хапались за голови. До них пробирались передні. Звідти, з хвоста валки, відкривалася картина, яку переднім затуляв щільний рядок торгових будок: під тильною стіною стан-ції на вузлах і клунках, ніби бджолиний рій, викурений із затишного вулика, під ряднами, мішками та іншим лахміттям вовтузились - вкладалися на ніч люди.
- Боже милостивий! Отож - наша доля!..
- А думалось: приїдемо - пустять у станцію, все-та-
ки - в хаті!..
- Або - зразу в вагони... Хай вони крізь землю запа-
дуться до світанку...
- ...Разом з цією бандою!
Люди збіглися в купу. Кричали, сперечалися. Навіть забули про втому.
- Господи! Ще одна отака мука!
- Одна?! Ого-го! Скільки ще їх буде! Це тільки...
З-за рундуків вийшов, розмахуючи руками, Кіндрат.
З ним - ще три начальники. Гуківчани зненацька змовк-ли. Людей розсадили по санях, порахували, як овець, і почали сперечатися:
- Це фількина грамота, а не рахунок! - кричав один
(у довгій шинелі, з паперами - мабуть, найстарший на-
чальник). - Тут їх у сотню не вбереш!
- Що ти мучиш? Все правильно! - м'яко, явно по-
боюючись, огризався Кіндрат. - Шістдесят дев'ять! Ми
всяких голопузів, смоктунів не рахуємо...
- Так може половина розтруситися чи розбігтись, і
все буде ажур.
- А тобі їх шкода, як розтрусяться? Про мене, хай їх
хоч і половина до ранку одубіє... Велика біда!
Станція напхом напхана такими ж, як і вони, спецпе-реселенцями.
Гуківців скинули під передню, "затишну", стіну, їхні діти заривались у ганчір'я, притискались одне до одного. Матері вкривали їх усім, що мали. Сами спали чи не спа-ли - ледве домучилися до світанку.
На другий день Марійка ледве відпросилась у варто-вого і пішла з відром по воду. Довгенько шукала кри-ниці, розглядала пристанційні хати й вулички, ніби про-щалась і з ними. А коли з-за рогу станції підходила до свого ліжбища - спинилась як укопана. Не повірила своїм вухам: там, над купою їхніх дітей і вузлів, підно-сився дружний, багатоголосий регіт! Свят-свят!..
Підійшла. З дюжину малюків щільно збилось на клун-ках і вузликах; поряд з'юрмилось їх, як опеньків теплої дощової осені навкруг старого лісового пня. Ставали навшпиньки, спирались одне одному на плечі, заглядали в середину й реготали, аж сльози на очах виступали.
Марійка й собі заглянула. Посередині сидів білявий Ївжин Данилко. З-під заполи розстебнутого кожушка визирало чимале рябе кошеня. Хлопчик прикривав коти-ка заполою, склепляв свої повіки, корчив кумедну гри-масу й казав, розводячи кисті рук (передпліччями три-мав пазуху), промовляв:
- Ма - нема! Ма-а-а...
Личка дітей, особливо меншеньких, зразу серйозніша-ли, очки палали веселим, нетерпеливим очікуванням...
Потім Данилко виставляв з-під заполи головку пух-настого артиста й казав:
- Дрась-дрась! Дрась-дрась!
Діти заливались сміхом.
Знову завіса-кожушинка опускалась і на хвильку ста-вало тихо.
Та найбільший регіт знімався, коли Данилко з таєм-ничою, очікувальною міною підносив низ заполки разом із котячим хвостиком (з-під кожушка відкривалась лиш біленька котикова копієчка) й гукав:
- Блись блись! Блись-блись!
Марійка мимохіть сумно усміхнулась, похитувала го-ловою й думала: "Ми, старі, мабуть, уже напівмертві - вбиті лютою кривдою, але діти, слава Богу, ще жи-венькі..."
З лунким брязкотом і вилясками огнедишний залізний змій люто грюкає, ніби тисячі молотів гамселять по гуч-них ковадлах, і мчить в колючу морозну невідомість, час від часу лячно, потужно кувікаючи. Із зловісним шипін-ням пробивається у щілини холодний вітер...
Цей несусвітний гуркіт і пекуча спрага, що мучить ще з учорашнього полудня, не дають Марійці заснути. 1 на-що було їсти того злощасного іржавого оселедця?.. Та не тільки вона не спить - чути, мучиться весь вагон...
- Ой, ой! Ма... ма... питки, питки... - лепече крізь сон
Маринка.
- Спи, донечко, Господь з тобою! Спи...
І яка воно пора? Чи скоро вже той світанок... Зозу-лястий наш, певне, вже нікого не будить. Опатрала, знать, ще позавчора ненаситна голота.
Марійка знає, що треба б заснути, але ніяк не може... Тільки стулить повіки - хтось надривно забухикає в од-ному кутку, тоді заливається кашлем водночас кілька душ, хтось пронизливо стогне... До того ж щось так да-вить у бік, ніби яка нечиста сила вперла у вузол цілу цеглину. Довго вдивляється в темряву. Тільки забулася у непевному сні, з другого кутка, напханого вільшан-цями,- переривчастий, моторошний голос:
- Що?.. Що?! Ти... Ти мене... за грудки не хапай! Не
лякай! Не страхай висилкою! Я ніякий не куркуль! Дар-
ма, дарма!.. Гнідого не оддам! Не махай наганом!.. Ні-
ні!.. Не оддам!!!
У дальньому кутку також не сплять. Хтось ойкає, ма-рить ложечкою водички. Поблизу стогне, щось шепоче дитя, либонь, Івжине...
А молоти під вагоном товчуть по ковадлах: трах-тах! Трах-тах...
- Ма, ма! Мамо!
- Ой Боже! - вжахнулась, сіла й широко розплюще-
ними очима втупилась у дітей. - Це ти, Петрику?! А ме-
ні таке наснилось, хай Господь сохранить і заступить...
Потяг стояв. У всі щілинки несміло пробивалось світло.
Старі й молоді, чимало дітей стали, повернулись в один куток, де, вгадували, був схід. Наступила така ти-ша, що чути було, як десь поодаль рипів під ногами сніг і хтось спокійно покашлював.
У вагоні урочисто, багатоголосо звучало:
Отче наш, що єси на небесах, Нехай святиться ім'я твоє, - Нехай прийде царство твоє, Нехай буде воля твоя...
Душа Марійчина тепліла, відтавала, зникла десь спра-га... Молодиця зажмурювала очі, й здавалося їй, що во-на на подвір'ї гуківської церкви. Стоїть, а крізь зелень липового листя , на її лице пробиваються сонячні зай-чики...
Не введи нас у спокусу
Та визволи нас від лукавого!
- Ма, ма-а... Водички хочу. Питки... - жалібно бла-
гав дитячий голос.
- Пи-ити! Во-о-д-и-и... - залило вщерть скрипучий,
брудний ящик плаксиве дитяче волання.
- Просіть у батька, - каже мати Петрикові й Марин-
ці. А сама думає: нехай хоч заговорить, а то вже три дні
ніби онімів, не доведи Господи.
Микола з загостреним, покритим чорною щетиною ли-цем сидів, димів самосадом, незмигними очима втупив-шись у брудну, обдряпану стіну.
Лемент наростав...
- Що ви тут один одному вуха глушите? - не витри-
мав дід Хома. Вже два дні не чули його голосу - поряд
лежала й тяжко-тяжко стогнала його дружина. - Грю-
кайте в двері чим попало, в стіни!
І ніби невидимий телефон розніс дідів голос: водночас різко загримали в обох сусідніх вагонах. Тоді мовчки піднявся й гнівно загрюкав у двері Микола. За ним - інші. Гули, бряжчали, ніби на них посипався густий каменепад, оковані залізом, закручені товстим іржавим дротом, міцні, як тюрма, дерев'яні клітки.
У відповідь загриміло ззовні, мабуть, прикладом:
- Ви, гади! Хохлацькіе кулакі, в калузьку тюрму за-
хотіли?! Сидіть, а то я зараз приведу вас в чувство!
- Чого ж ви, нелюди, знущаєтесь?! Вкинули клунок
солонючого, іржавого непотребу, а води третій день - ні
ложки?! - прорізався нарешті голос у Миколи.
- Одчини двері, хоч запашне добро з відер повили
ваєм. Га? Бо пропадає - розхлюпується! - гукнув висо-
кий вільшанець.
- Хоч відерце водички - дітям по ковточку! - за-
скрипіла Ївга.
- Глумитесь, христопродавці!
- Треба буде- відчинимо! А зараз - сидіть! Знову загрюкали, закричали...
- Іуди! Лакизи!..
Та все даремно...
Мабуть, аж перед полуднем пронизливо закавчав па-ровоз, дзвінко брязнули буфери, все струснулось - і по-малу поїхали.
Посеред вагона, між вузлами, клунками й протягну-тими ногами, молодий вільшанець в розхристаному ко-жусі ніяк не міг заспокоїтись - розмахував руками й перекрикував наростаючий стукіт коліс:
- Оце тобі - рідна власть! Га - ріднесенька! Яки-
ми ж треба бути мерзкими нелюдами, щоб нагодувати
голодних людей солоними оселедцями й три дні не дати
по ковтку води! Га?
- Якби ж лишень три! А скільки ще ждати, поки да-
дуть?!
- Може, скоріш самі Богові душі пооддаєм!
- Он вже половина лежать - несила язиком повернути!
- Певне, банда намислила видавити нас в оцих кліт-
ках, щоб і не возитись.
- Он сердешні баба Марфа вже доходять...
- Господи! Твоя воля! Що ж це воно діється?
- Дожились, дотерпілись.... - врізається гіркий, басо-
витий голос.
- Хоч би ж, прокляті бузувіри, нещасним дітям дали
по ложечці води.
- Бодай їм, розпроклятим, дихати не дало!
Розбурхані, надривні голоси, що перекрикували стукіт
коліс, поволі стихали, переходили в жалісливий стогін. Всі знають: криком дуба не зрубаєш.
Ранок. Огненний змій десятками цупких залізних лап гуркоче по дубових ребрах дороги. У щілини стінок зліс-но посвистує мороз. Пересилюючи власний грюкіт, змій задиристо свистить. І, ніби злякавшись свого розбійниць-кого гуку, стишує біг. Спереду до хвоста, від вагона до вагона, як хвиля по воді, прокотився важкий залізний виляск буферів - і все заніміло.
У кутку, безладно переплетеному ногами, взутими у великі й малі чоботи та валянки, стоїть набурмосений хлопчик, водить навколо тривожними заспаними оченя-тами й сердито питає:
- Чого лежите?! Чого сидите?! Га? Чого?!
- Що ж маємо робити, Сергійку?
- Що? Що? А дядько осього що казав?!
- Який дядько, дитино?
- А той - у шкуратянці... І ремінців багато... бли-
щать! - навскіс перехрещував рукою груди - показував.
- Що ж він такого казав? - зацікавилась Марійка.
- Що? Що? Казав: вставайте, забирайте все і йдіть
додому...
- Куди додому, горенько моє?
- Куди? Куди? Отуди додому! - махнув до хвоста
поїзда. - До баби Оришки...
- Де ж ти того дядю бачив?
- А ось тут, тільки що, - показав на двері. - Прихо-
див... а ви все спите...
Марійка гірко зітхнула.
- Приляж, дитино, отут коло Маринки... Поспи трош-
ки. Господь з тобою, - хрестила малого. Він уже засинав.
Лиш через чотири доби після фастівського солоного іржавого подарунка потяг зупинився десь під Москвою. У відповідь на несамовитий грюкіт з дрижачим гарко-том двері несподівано відчинилися. У напхом напханому вагоні люди хапались за вузли, клунки, один тримав другого, щоб не повивалювались на землю. Хвиля сві-жого морозного повітря п'янко вдарила в лице подорож-ніх. Червонощокий начальник, з причепленим поверх чорного кожуха наганом, позадкував від вагонних запа-хів і грізно гукнув:
- Яким це правом ви, вражескіе елементи, безчин-
ствуєте?!
- Ось його спитай, пане, чи товаришу, чи як там те-
бе! - у вагоні трохи розступились, і довготелесий віль-
шанець легко посунув до дверей тіло сивенького, рідко-
бородого дідка - чоловіка баби Марфи. Він несподівано
випередив свою стареньку: вчора ще дибав, а вночі тихо,
без скарг та стогонів, певне, щоб нікого не тривожити,
спустив дух.
За дідом на мішечку волокли бабу Гойчиху.
- Ой матінко-матіночко! Та як же ви вгадали свою
долю! Та де ж вони вас зариють? Та хто ж зронить хоч
одну слізку на вашу сирітську могилку? - здавлено, притишено голосила Марійка.
- Сюда злізай! Чи, думаєте, ми носитимемось з ва-
ми? - презирливо кивнув насупленим видом. - Ні! Ні!
Вистачить двох! Наза-ад!
Проте двом "зайвим" швиденько передавали з вагона відра, обережно підсували наповнену іржаву бочку...
- Пане начальнику...
- Що?! - витріщився на відході.
- Звиняйте... не знаю, як вас... - згадав дід, що за-
раз не слід дражнити індиків. - Ось лежить жінка в га-
рячці й дітей з півдюжини ледве дишуть.
- Де там - півдюжини? Вже зо два десятки давить
ядуха; головки страх які гарячі...
- Так що?
- Води дайте! Води-и-чки!!! - голосив вагон.
- Може б, - дохтаря чи хвершала? - просить дід.
- А на чорноморський курорт ти б не пожалував, вра-
жина хохлацька?! - задоволено заіржав з власного до-
тепу, а за ним - ті, що стовбичили поруч. - А втім, - і
так на курорт везем. Там вас всіх вилікують. Ха-ха-ха...
- Во-да! Во-да! - закричали з дверей.
В окованому ящику все, що могло стояти, схопилось на ноги. Дві жінки з сірими, безбарвними, на диво схо-жими обличчями, обмотані якимось ганчір'ям, обтягне-ним засмальцьованими куфайками, на товстому дрючку піднесли зріз - половину іржавої бочки з дротяними ву-хами, дуже подібної на ту, яку щойно опорожнили в сніг.
Конвоїри кричали, щоб ніхто не смів вилазити з ваго-на. А в ньому все заворушилось, закишіло - забряжча-ли кухлики, казанки, спорожнялись глечички й горщеч-ки... Спраглі люди товпились до дверей, кричали, штовха-лись...
- Люди! Люди! - просили передні. - Почекайте -
всім хватить! Що ви робите?! Звалите на сніг і бочку,
й нас!
- Тривайте! Тривайте, не суньте в воду горшків!..
Моторна Одарочка в самій лиш кофтинці, з хусткою,
зсунутою на потилицю, в руках - алюмінієва каструль-ка з ручкою - хутко пробилась до бадді. Дівчина обіруч відгортала руки з череп'ям, черпала своєю посудиною воду й наливала в горнята й глечики.
- Доливай, не жалій! - гукала Ївга. - Я своєї ватаги
твоїм черпаком не напою.
- Ярино, Ярино! Май голову на в'язах - вода льодя
на, потрошку давай дітям...
- Що я їм, ложкою черпатиму? - огризнулась не-
вістка.
- Чуєте, молодиці! - забасив з кутка Саваоф.- Он
бабця каже: майте розум. Слухати старших і Бог пове- і
лів! Давайте дітям пити тільки з ложки... Так, так -
і малим, і великим.
Загарчали злісно двері - стало темно. Люди вмоща-лись у свої кубла. Одні впівголоса розмовляли, інші бра-лися до обіду - розкладали на рушничках сало, цибу-лю, задубілий на холоді хліб.
Настали тихі, умиротворені хвилини. Лиш то в одно-му, то в другому кутку постогнували хворі.
Діди - Хома та Сава - дарма, що в селі не дуже дружили (й характери в них різні, й жили неблизько один від другого), "роздавили" половинчика й, обидва незвич-ні до цього добра, зразу ж пожвавішали, заговорили, а далі сумно-сумно заспівали:
Ой, горе нам, - не гетьманщина, Надокучила вража панщина...
Пісню стиха підхоплюють інші, приєднуються все біль-ше й більше людей, і поривається вона вгору, голубкою з підтятими крильми б'ється в тісній, закутій у залізо клітці, жагуче прагне, як і зранена хліборобська душа, вирватись з кайданів і полинути в далекі рідні голубі степи.
Згодом, коли ніч хижо, зловісно посвистувала й чор-ними, важкими лапищами стискала нещасну землю; а мо-роз із лютим скрипом вганяв у неї гострі пазури, - не-просвітна темрява гуркітливої, окованої клітки закипі-ла, заклекотіла від плачів, ридань і стогонів. Кричали, захлинаючись надсадним бухиканням, діти, здавлено го-лосили матері, затискали долонями вуха, щоб не побо-жеволіти, батьки...
Ніч довга, як рік, страшна, як пекло... Лиш тоді, коли щілини між дошками й поза дверима, обкипілі бугрис-тим льодом, почали світлішати і багатьох знесилених дітей зморив сон, стало тихіше.
Три ночі й два дні, незважаючи на грюкіт у двері та стіни, на крики і плач, ніхто не заторохтів іржавим дро-том на скоблях, не загарчали на заморожених рейках
важкі двері Людей мучили недуги й спрага. Кипіло пек ло криків, проклять, стогону й ридань. Лиш третього ранку, коли грюкіт коліс поволі стишився, поїзд сердито зашипів і спинився.
Злісно загарчали двері. Хвилька тиші, потім разом закричали, затужили, перебиваючи один одного, кілька голосів:
- Та синочку ж мій, голубчику! - побивався один -
високий, чистий. - Та звідки ж тебе виглядати? Та як же
тобі лежати в чужім, розпроклятім краю?..
- Господи Боже милосердний! - перебивав другий. -
Та за які ж гріхи ти мене, безталанну, так гірко караєш?
Та що ж я тепер робитиму, одна-однісінька, як пальчик,
з цими сирітками?.. На кого ж, матінко, ти мене поки-
нула в чужому, лихому краю?
Невисока чорнява молодичка припадала до жовтого, знекровленого виду свекрухи, яку, переступаючи людей і речі, несли до дверей. Троє діток з темними зляканими очима сиділи рядком під стінкою й беззвучно плакали.
- Чого ж вона сама? Де ж їх батько? - спитала Ма-
рійка вільшанської жінки, кивнувши на дітей.
- І чоловік її, й свекор - на Соловках. Перше ста-
рого запроторили - хліба не виконав, чи що. А тоді й
молодого: причепились за податки та ще нібито, - на-
гнулась аж до вуха співрозмовниці та стишила голос, -
щось не так сказав. Скільки тепер того люду поневіряєть-
ся по Соловках, та Сибірах, та тюрмах! Боже праведний!
Побивалась над своїм хлопчйком-підмізинчиком Ївга. Слізно каялась перед ним і Богом, ридала, що сама на-кликала смерть на голову дитини, нарікаючи, що в неї їх дуже багато. Івга ніяк не хотіла віддати дитини, каза-ла - сама десь поховає... Чоловік ледве умовив її. Вона встала, понесла мертвого сина до дверей і, б'ючись у при-ступі пропасниці, віддала хлопчика в чужі, байдужі руки.
Завмираючи, дивилась, як її Хведика клали на бруд-ний, затоптаний сніг. Поруч лежала баба Марфа, ще п'ятеро дітей - деякі вже з посинілими лицями: померли ще позавчора.
Потяг погримів у засніжену далину. Через кілька го-дин хрипло, тривожно засвистів і зупинився.
Навкруги - тиша. Зрідка понад вагонами загупали чиїсь то повільні, то швидкі кроки. Потім у кінці ешело-
на, перебиваючи один другого, залунали вигуки, крикли-ва суперечка. Металево скрипіли й гримали вагонні две-рі. Нервово клекотіла приглушена жіноча розмова. До-линали дитячі крики...
Стояли довгенько.
Звучно зашкрябала дротяна лапа в двері вагона. Вони з дрижачим гаркотом відчинились.
- Прі-е-халі-і!.. - сухо зарипів глумливий козлетон.